ЧОЛОВІЧИЙ ЧИ ЖІНОЧИЙ РІД?

"Спогад про неї стискає біллю"; "Я не хочу знов чіпати біллю сповнені серця",- читаємо інколи в сучасній поезії й прозі, де автори забули, що іменник біль в українській мові - чоловічого, а не жіночого роду (пор. у російській мові душевная, зубная боль). Ця помилка трапляється й у публіцистичних виступах, дарма що наша класика й народна мова знали слово біль тільки як іменник чоловічого роду: "Вона чула страшенний біль, страшну втому в цілім тілі" (І.Франко); "Чужий біль нікому не болить" (прислів'я).

Інша річ, коли іменник біль означає білі нитки, тобто є відповідником російському бель. Тоді він буде жіночого роду: "Під вербою над водою Катерина біль білила, із своєю біллю говорила" (Словник Б.Грінченка); "Невинна біль змінилась у гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала" (Леся Українка).

Деякі іменники в літературній мові належать до одного роду, а в розмовній, діалектній - до другого: санаторій і санаторія, клавіш і клавіша. Іменник фальш у чоловічому роді чергується з формою жіночого роду: "Фальш у її голосі різав Ярині слух" (О.Десняк); "А чи нема тут якого фальшу?" (з живих уст); "Арсенова душа не виносила брехні й фальші" (Л.Дмитерко). Хоч категорія чоловічого роду для іменника фальш старша за категорію жіночого, проте ця друга витискає з сучасної української мови першу.

Якому роду давати перевагу в цих іменниках, залежить від характеру тексту: ділова мова, пряма мова в художньому творі чи стилізація під народну говірку. (“Як ми говоримо”, Б.Антоненко-Давидович, Київ, 1994)